літо закінчиться,

ти поїдеш,

а я залишуся, —

кажеш ти мені.

повітря пахне грозою,

я ще нічого не знаю про світ.

у кращих обставинах

наші шляхи ніколи не перетинаються,

я не дзвоню тобі вночі,

ти не здаєш мене лікарці невідкладної допомоги,

ми лиш тавруємо одне одного ввічливими усмішками,

і питаємо, як справи,

не слухаючи відповідей.

у кращих обставинах

мій автобус, їдучи серпантином,

вилітає за межі траси,

всі відбуваються легким переляком,

окрім мене.

ти читаєш про мене в новинах —

трагічна втрата невідомого життя —

і забуваєш до обіду.

літо закінчиться,

ти поїдеш,

а я залишуся, —

кажу я тобі.

повітря пахне цвітом акації

і підпаленим сміттєвим баком під вікнами.

я думаю, що знаю про світ усе.

бо знати про світ

насправді

треба не так вже й багато:

лише те,

що він завжди обертатиметься

у протилежному мені напрямку,

а я стоятиму на місці,

задихаючись від бігу.

знати про світ

треба те,

що червоне переться окремо від білого,

дружба починається з доторку рук і закінчується доторком губ,

передбачення з печива завжди збуваються,

грошей ніколи не вистачає,

а вибачення нічого не значать,

коли їх приводів не виправити.

я думаю, що знаю про світ усе —

лише трохи запізно.

я складаю каталоги похибок,

колекціоную коректори,

клей в олівцях і канцелярські ножі,

книги обліку зворотної хронології

з тонкими сторінками.

хтось оцінюватиме охайність —

краще переписати начисто

з самого початку.

та в кращих обставинах

я пишу пісні,

пробігаю п’ять кілометрів щоранку,

пам’ятаю кожен день народження,

здаю пластик, старий одяг і власну кров,

щоночі ходжу край води

і дивлюся на зорі,

не думаючи про те, хто бачить їх зі мною.

у кращих обставинах

мене не душать власні слова,

я маю на два татуювання менше,

не боюся чужого сміху на вулицях,

дзеркал та павуків,

пишу лівою рукою,

не шукаю підступу в доброті

і переходжу дорогу

лише на зелене світло.

у кращих обставинах

я не маю вигадувати,

як говорити про те,

про що говорити не хочу,

а не говорити не можу,

виписувати шифри й кодові імена,

відправляти димові сигнали

й оглядатися на власну тінь,

перевіряючи,

чи її сліди

досі

співпадають із моїми.

у кращих обставинах

ніхто не їде,

і все залишається

так, як є —

а я ніколи

не дізнаюся нічого

про світ.

я зламаний диктофон,

плівка в якому ніколи не зупиняється,

палімпсест магнітних хвиль. 

розкажи мені про себе. 

про те, ким ти є, і те, ким ти станеш,

бо це те, чим ти маєш стати.

я програю тобі те, ким я була,

і ким я мала б стати,

та зажую те, чим я є. 

розкажи мені про свій дім. 

про заходи сонця, відображені у вікнах навпроти,

крики дітей надворі,

запах кави та кориці на кухні. 

я запишу його коридори на плівку,

оселюся привидом у передпокої

між поворотом ключа 

та відкриттям дверей. 

я програю тобі

свої нездійсненні ідеї та нездійснені бажання,

завчені закляття,

здатні зачарувати кого завгодно,

мрії на тріскотливій плівці. 

розкажи мені про свою сім’ю. 

про те, як познайомилися твої батьки —

у розпалі бабиного літа,

тому ми знайомимося весною,

бо має бути якась симетрія,

якась логіка,

кістяк для історії,

який я вкрию словами

й спов’ю спогадами. 

я програю тобі

десятки варіантів можливого майбуття —

кілометри магнітної стрічки

нашої спільної дорослості,

сповненої квитанцій за комуналку,

спонтанних поїздок,

сірого затишку спальних районів,

поділених на двох жартів

вигаданими лише заради них мовами,

сварок і примирень,

завжди примирень. 

розкажи мені про своє життя. 

я змонтую його на свій смак,

підготую паузи до своїх реплік

і забуду їх записати,

тож потім не зможу згадати,

чи говорила насправді хоч щось. 

розкажи мені про нас. 

перепиши мене наново,

і я програю тобі

щось,

бо я завжди й в усьому 

тобі програю. 

розкажи мені, що я скоро про це забуду,

поки я відмотую запис

до самого початку.