я завжди хотів тобі розказати 

стікає осіння гроза у блискучі канавки

ріка спокійна іде 

а під нею вулканисте дно

розбиваються тисячі спраглих до сонця свічад

то асфальт мерехтить намокрілою спиною 

листям опалим —

ці тривожні жовтаві овали 

мені так нагадують

портрета непевний початок

я завжди хотів тобі розказати

над будинком стоїть міднокрилого янгола тінь

хтось один хто сьогодні хитнувся і ледь не зомлів

не знайде в кишені ключа 

а дістане натомість пір'їну з опаленим кантом

я завжди хотів 

щоби ти одчиняючи двері на хвилю застиг

і впівоберта блимнув до мене 

точеним листочком обличчя

і чудна твоя постать що радше нагадує свічку 

залеліла між сотнями інших

іде на розбіг

міднокриле створіння на ніжних іскристих ногах

на даху топить наморозь 

і захлинається піснею 

і слова з його рота от-от набубнявілі вислизнуть —

я вже руки підставив —

заплáчу 

а ти — заспіваєш

а нам би іти у це чорне на золотому

таку неподільну і строгу мелодію мас

худенький каштан вивільняє скорботний каркас 

лише на обійми і стане його непростого 

повислого на руках

аж онде зі мною танцює скупа передніч 

тіниста фігура заходить у тілобудову

мій друже як довго велось прокидання як довго 

ішли ми з тобою задумливі урізнобіч 

допоки на споді щось не засліпило обох

і ось я беру дві вуглини іще не пригаслі

веду по стіні — і займається з тріском стіна

плескає ожиле накреслення — 

і протина кожну із рук 

що хотіла вхопити цей абрис 

ввібрати цей нáхил 

тонке мерехтіння постави

неписаний світе

розгублена річко імли

я твій — ти мені промовляєш повільно з намулу 

усе що не вийняв для тебе із напіврозтулених уст 

по колу пливтиме за мною корінням і димом

шукаючи іншого часу та інших ословлень

і там де скінчиться красива туга течія

де треба прощатись і стиснувши руку прощати

каштани стоять нашорошені над укриттями

і довго надривно мовчать

обидва захоплені непроминальним обрядом —

золочене листя кладуть на обвуглені голови

наче ти — чоловік моєї любови

наче ти — жінка моєї пристрасти

прикладаю ножа до голови і обводжу 

повільним колом

викорінюю страх

обернися

із диму і очниць попелястими сходами вимайни

темна річко ширша свого русла

онде лезо струмить наче промінь росте олійний —

між водою і небом стане

у надруб закладають неонову гілку вересня

до приживлених рук простягається пустота

наче ти із грудей помережане серце вийняв 

на реставрацію

у нічному автобусі руки блакитні пливуть 

захмеліла гітара під кріслом пручається 

а для мене немає чистішої музики 

аніж дорожній гуркіт

і на порозі застигле твоє мовчання 

бистронога блискавко хрещатий узоре ночі

приспаний вузлику що лежить на колінах

оберемками світла застіть мене пекучого

очі мені заступіть

як виринає на синьому тлі — я волію! я бачу! —

за муром повік мерехтлива фігура — сльозину зроню —

плазма гарячого срібла танцює

складається в обрис палаючий 

прекрасний знайомцю у довгій сорочці вогню

вдивляюся — ах ти! на тілі немов на екрані

хвиліють поля котять соняхи жар у небесну ріллю

і ти похилився між ними мов квітка остання 

ховаєш лице за солом'яним капелюхом 

і руки блакитні пливуть між рік сухостою і стебел

у тьмі бірюзовій у струнах південних зірчастих падінь 

це я розчиняюсь це я у сні знов вертаю до тебе 

в розчахнуте коло обіймів

іду опромінений 

і білизнá твого лиця як перший сніг —

тремка і тиха. губ легке світіння:

ледь видима усмішка з напівтіні, з повік невиспаних, —

прозора і слабка,

мов шаром крейди вкрита до вистави.

я би тебе таким в оклади ставив

над узголів'ями.

мокра шовковице, світишся. вогка кора — 

чéрвінь і бронза у вíдтіні денної зливи.

дерева промзони танцюють у душному випарі, 

і ми разом з ними. 

мій друже, тобі я зізнався б, та губ не розтисну —

і де та сміливість:

ти скоро їдеш — і я сумуватиму.

смужка до смужки — ллє дощ,

мов з твоїх сорочок зелені й лілові довкіл розтеклися узори.

і сонце на заспіви сходить із жовтої цегли подолу.

вийми із ліктя півмісяць, мов срібний гачок, —

і я зачеплюся за нього холодним мізинцем,

висяйну вгору і стану на рівні брови:

ти скоро їдеш — і хочеться наговоритись,

і поїзд, в який ти увійдеш з листівкою в книзі, — 

не відпустити.

знайоме-знайоме у бісиках темне намисто:

кивнула верхів'ям шовковиця — тінь кучерява.

гляну на неї — і з ока твій голос камінчиком вислизне,

і я сумуватиму.

і схилені над папірцями вони ще захочуть сміятися

перший екзамен — останній екзамен — недовгі вакації

півонія до півонії

між сторінок закладений палець — 

нечитана книжка піднесена до лиця

відтинаю найкращий бутон — як він горітиме 

в тебе за вухом зім'явши кровисту пелюстку

півонія до півонії — а чи до себе підпустиш 

слухати озеро світла повне по вінця

я врізав свій палець і в чашу води наточив

накрапай своєї і вип'ємо солодкоквітий

півонія до півонії — ллється знайомий мотив — 

розповстані павоті сутінку

тиждень до літа 

і схилені над папірцями вони ще захочуть сміятися

перший екзамен — як біло! — останній екзамен 

глянеш впівоберта — випал! вихриста свіча!

і я відступаю засліплений

зніму з твого лоба листочок — ти вийшов з дощу

приніс на собі вільгий повів холодного літа

вода з тебе диха — присядь біля мене усміхнений

і я тобі пісню у змерзлій долоні вміщу — 

краплинисту музику зéлені сяйне звучання

і чим я живий — все у жмені озерцем скляним 

нічого не жаль — до останнього скельця візьми

цей калейдоскоп іграшковий розібраний

знову вчуваю як тінь відступа — одсахнулася — господи так! 

коли із тобою — то серце мов біла ріка 

без дна і печалі

прозорі стіни води візьміть мене 

впустіть у свої кришталі 

де зеленню крові листя дзвенить і потріскує 

де мокрі дерева — блискучі космічні оргáни

гудуть на розриві і змовклі стають у ряди

й ти виструнчений десь поміж них 

вогкою стежкою знову біжиш на екзамен 

і дихає в просвітах небо — лежить на гілках 

важка поволока — нерідне нам київське літо

ще трохи до безміру — синій тріпоче рукав

і замість очей миготять вітражі. над будинками 

сполохана ластівка снить про початок грози

візьмуся із другом за руки — між зерен води

холодні люстерка кружляють — метелики вікон

і легко так легко 

скажи мені — ні не кажи

як із легені виходить 

рожева хмаринка півонії радісний шторм

І

обіймаю тебе наче деревце — срібного світла потік

летку опівнічну ріку мерехтливу струну 

і все у мені виспівує 

крізь листя прозоре і жилаве так двінко на споді тремтить

о світе — пульсуюча зірко —

невже я щасливий

ІІ

з усіх неоглядних горінь міріадів горінь які пережив 

які видів у довгім польоті

твоє тріпотливе світіння мене знов верта догори

тобі — моя перша самітня і звивиста нота

з якої здіймається сад проростає лоза

повзуть живоплоти по стінах тінистого дому

тобі — стукочу у віконницю 

тобі — ця свіча як сльоза

яку затуливши од вітру несу вже так довго 

ІІІ

коли би я міг твого болю відтяти замовчаний плід

я би за тебе його пересилив і виболів

коли би я міг свою голову до лоба твого прихилити

віддав би тобі пів ока щоб ти міг леління угледіти 

віддав би тобі пів усмішки щоб ти міг йому засміятись

а скільки в мені оцієї живої жаристої зав'язі! —

віддав би тобі разом з нею пів серця

і я прокидаюся без прокидання 

засинаю без сну 

заїдаю цей викрик не розтуляючи рота 

хто ти сидиш побіля моєї долоні

із мокрими більмами смутку 

вітражним горінням захóду навколо очей 

сестра а чи брат не народжені до і опісля

принадні статури — роз'єднані речення болю

це ми із тобою прописані текстом наскрізним —

нахилені голови

ось ти сидиш і повзе по коліну метелик

де ви тепер заокруглені скибочки сміху

і вихор над лобом що бився угору — посивів 

приструнений ліг 

це очі мої подібні тепер до твоїх

це схрещені пальці для тебе несуть між вузлами 

щасливе завершення кола і довгої драми

ніколи не пізно еге ж? обійми 

обійми 

спорідненість крові — ніщо в проживанні зими 

набілена плоть до горішньої гілки дереться

а там тільки важить любов 

яку виймеш із серця 

аби над верхів'ями вільно стояти обом

я син вогняної кулі:

запусти в мене руки — й вони стануть свічками

од зустрічі до зустрічі твій шлях осявати.

я син теплого хліба:

надріж мене і побачиш

золоте колесо над піском Бесарабії.

лежу перед тобою,

гнів тобі й голод втамовую,

і котиться перша сльоза, як вуглина, денниця.

південь мого серця —

в нім зоряно-солоно —

до тебе, милий,

розрісся.

ким я приходжу до дверей цього березня — одімкни

сніг відійшов — і на лобі проглянули сколи і звивини

за рівчаком голубої межі щойно вимитим

народження світу

чи стати поодаль і випнути кістку лиху і тривку

чи розпадатись на стебла в живильнім потоці

і хай він виносить на спині сяйливій у мороці

мене розібраного на волокна

а ти у цю воду прибудеш виймати мене по нитці

а ти у цю воду на віру і камені упадеш

і не вийде у тебе ні виплисти ні напитися

ти не знаєш мене

ти не знаєш мене

і ким я насправді приходжу у березень цей — чорні доли

й відколи дві тіні за мною ділять цю кров мов ріку

то кого ти вибереш — несправдженого такого?

звуглíлу мене таку?

/

друже мій де? я не бачу — застить пече ув очах заливає світінням

якого я завжди сахався а потім нуртуюча куля стала занадто велика

і вже не сховатися — тепер я у ній ти у ній ми у ній рідкі і кипучі тіла

розпаленілий метал ідеальної форми для обміну

народитися тим ким хотів

оживляти давно відокремлене

знову і знову

де ти мій друже і хто?

невже ця фігура з жаріючою головою

і люстерками слів покладеними під язик —

гляди не поріжся

а хочеш

моя рука стане горном

долоня — човном

дивися — для тебе цей флот оранжевих лілій

зірчастий вінок

замилований геліос у срібнім скафандрі повільно підходить

якщо взяти ще плазми поблизу серця — отак зовсім трохи — 

у мене її ще багато ще стане

дивись

можна уже розрізнити колір очей і їх форму

і як його рот промовляє нам невідомою мовою

і розмикається абрис

зараз візьму ще — пломіння у ямці побіля губи — в мене є тільки таке — тривожне гаряче латаття

і ось він говорить а ти

втопи це у звільненій пам'яті

допоки не станеться пісня

яку ти на ранок запишеш

/

танцююче олово тіла теж-бо колись захолоне

я буду триматись а втім до тебе верну все одно

то що ти знаєш про березень і його нерозхитане гроно

поклади мені руку на голову —

я ридатиму за обох

я вимріяв його і відпустив —

хто силу мав одміряти за мене 

яким бутонам вже не зацвісти

в рукостисканні потьмянілих стебел

яким його не вивчити 

з яким 

не обійти молочну тінь садиби

де наші пальці вирости могли б

гінкими чорнобривцями й полином

де він ходив і досі видно над

кипучим тім'ям нитку переправи

де смерть від смерті відламає шмат

і в глек сухою гілкою поставить