Що я матиму в тридцять років?

Купу боргів і зламане волосся на чубі,

Диван, на якому дивитимусь Горор Шоу Роккі,

Солодкий сирочок "Чудо".

Пивний живіт і залисини,

Двоє дітей і спокійну домашню дружину,

Рубі Спаркс, біль у грудях, кожен вечір як listening,

Порожні пляшки від джину.

Ховатиму страх, що помітять,

Як Джокер триматиму сміх, щоб не розплакатись,

В тихій кімнаті згадаю як завмирають квіти —

Автостоп по Галактиці.

Я не хочу бути побитим,

Гусаку зламають шию, а лебедю — крила,

І кожен раз сльози в море наче солоний біттер,

Як згадую давніх милих.

І в тридцять років я матиму

У гавані човен, який не буде на морі,

Картинки про камінґ-аут, як я бачу плач матері,

Як буду завжди в коморі.

Що я матиму в тридцять років?

Купу боргів і зламане волосся на чубі,

Диван, на якому дивитимусь горор шоу Роккі,

В душі нездійснене чудо?

Що я матиму в тридцять років

Це відсутність голосу ідентичності й волі,

Світлини забутих минулих коханих рокерів,

Як просто зламаний ВОЛЛ·І.

Чому б я обрав себе стерти?

Я б став своїм страхом юнацтва, я б все забув...

Боягузи вмирають сотні разів перед смертю,

Бояться, що вони не просто кінь, тільки мул,

Бояться, що їх поглинають смерчі,

В боягузів у вухах — гул.

"Я тебе бачу", — промовив ти тоді,  

Знімаючи верхній одяг з помаранча,

Коли ніжні гіганти розлили небо жовтим сонячним маслом,

Мені здалося, що твої руки від цедри обпечуться

Та мені не буде більше за що триматися,

Але ми трималися, 

Хоча й корчилися від закликів шарпкого сонця 

"Чом не зі мною богемишся?",

Корчилася й трава, ламаючи вістря об сонячне лезо,

Підгинаючи щити під наші статури, 

А гіганти гнули світанок на небо.

Серед хвиль цього світу ти обрав найясніші.

Так, як гіганти обирають клаптики неба, щоб малювати,

Так, як сонце обирає тих, хто жаром може позмагатись,

Так, як ти обирав нам зорю, щоб приборкати, осідлати.

А опісля літо покинуло сонячну машину світу.

Треба йти до осені, щоб знайти.

Я тебе бачу.

Кожного разу обпечені сонцем, руки,

Кожного разу твої вуста — літні поцілунки,

що хололи відтоді, як гіганти забрали тебе за небокрай.

Світ продовжує обертатися як забуте слово,  

обплітаючи язик, нагріваючись, накипаючи, 

А я не можу ступити й кроку.

Я: не гігант, щоб осідлати небо,

Не чарівник, щоб оживити брунатне листя,

Не сонце, щоб продовжувати 

гріти, і гріти, і гріти, і гріти, і гріти.

Я втратив сонячну машину —

Треба йти від осені, щоб знайти

Нову, жовтогарячу.

Коли махаєш на прощання,

А у відповідь махає прапор,

Обираєш вкотре не кричати,

Та виривається все раптом.

Прокинься — на обличчі стяг,

Периметром гвіздки стоять,

Вони стоять — щоб ти стояв,

Та ти лиш викривлений цвях.