він просить витягти його стрілу.

я знаю що він помре,

і роблю це.

мене лякає колір навколо основи,

глибокий амарантовий,

кров витікає якщо доторкнутись

і він шипить.

він каже “прокрути накінечник.”

добре,

що перший раз

завжди йде з інструкціями.

я роздягнутий вище пояса,

він не може бачити мої синці

під кольоровими лампами.

я кручу накінечник стріли,

ніжно,

ніжно,

і він рухається майже вільно

у повному суповому наборі

фаршу, крові,

та роздробленої кістки.

він каже “витягуй”,

я кажу що не готовий,

тоді він бере

мої руки

у свої,

такі гарячі,

що у них можна пекти хліб.

він виливає смолу

з задньої кишені його джинс

на два пальці на древко,

а тоді сує пальці мені до рота

і каже тягнути вище.

коли я бачу сірий натяк на накінечник

під його шкірою він каже: “ріж”.

у мене якраз із собою канцелярський ніж.

я подумав, що ми стали братами по крові

і захихотів, з його пальцями все ще у моєму роті.

я засунув свої у нього,

глибоко під епітелій,

заплутався у стрійних кабелях вен,

протиснувся між м’язами

та дістав

мокру від крові

перлину

з річкової мушлі.

я тримав її перед його очима,

доказ того, що бруд у нас

зміг зробити щось гарне,

а він лише сказав

“витягуй древко”.

і я витягнув, і злизав кров,

що полилась

тягучим потоком

з його живота

і здається забруднила моє все теж,

але я був не проти.

я плюнув у рану,

заклеїв її пластирем

з мордочкою кота,

та збирався щось сказати

коли він встав із запльованої підлоги,

рожеве світло на його шкірі,

кинув мені двадцятку,

та пішов

невідомо куди.

треба щось міняти.

пишу англійською розкладкою

два чотири сім абзаців;

пропускаю шостий, завжди.

слова все ще там,

але втрачені назавжди

небажанням

звіряти літеру за літерою,

складати комбінацію звуків.

язик, зуби, губи. рот.

нехай погано буде іншим:

заливаю слова у блокнот.

ти кажеш

не мовчи, не мовчи,

і на кінець додаєш якесь ім’я:

набір штрихів,

що не має для мене

жодного сенсу.

я кажу

це не має жодного сенсу,

щось треба міняти.

і ти дивишся на мене

немов заєць на субару форест

і біжиш уперед,

закутана в електричне сяйво фар

назустріч смерті від колеса.

я мовчу як мовчав роки до цього

коли втратив ключі від квартири

рукавички

твій подарунок на річницю

моє золоте кільце.

у моїй шиї діри від куріння,

лише твої руки на ній

допомагають направити повітря

через язик, зуби, губи. рот.

треба щось міняти,

так жити не можна.

і ти дивишся

на наші вазони з квітами

на твоє ліжко

на мій стіл.

і я дивлюсь на клітку стін

на напіввипалені цигарки

на тебе

на тебе

на тебе

та йду на залізничний вокзал.

араґоніт має принести єднання з землею

(я дивлюсь на пошарпаний асфальт крізь

тюль і думаю, що єднання з цим мені хочеться

менше за все.) він взагалі більше нагадує стовбур

дерева, а не кришталь.ні, точно він (ара–ґоніт)

не схожий на кришталь на шклі дубової шафи,

але якщо взяти тонку пластинку – взяти двома

пальцями, бо є зламається, – і поставити отак

супроти тюлю, і не звертати уваги на асфальт,

через араґоніт переломиться сонячний промінь

і засклиться у ньому назавжди просмаленим зайчиком

(ара–ґ!–оніт: дзвенить). його добувають у кастилії

ла манчі, у центральній іспанській області з прапором

таким схожим на наш: львів, підгайці, кастилія ла манча

– однаковозолоті цегляні стіни на однакових клаптях

Тканини (на однакових сторінках сайтів). о, кастилія!

нехай вся твоя сонячна невимушеність та гаряча

відстороненість відіб'ються спочатку на руках

що дістали мені цю пластинку ара– чого? араґоніту!

араґо–ні–ту... хай відіб'ються на руках і тих, що її різали

і діставляли її коробками від манчего через

(обов'язково через) площу вітряків камо де криптани

де сонце намотувалось на їх короткі білені руки

й звивалось і тікало від робочих кварталів

в самий центр самої центральної залі,

на білу чи чорну латочку шаховофарбованої підлоги

толедського собору (і не аби якого, а того, що Catedral

Primada Santa María de Toledo) і ставало у весь ріст

і кричало "чорт забирай! яка краса! ну ти бачиш яка краса?

я просто в ахуї, що це робили справжні люди!"

ехочамбером головної каплиці і було вигнане за брань

(так і сказали, за брань) у храмі божому без розуміння,

що храм божий і є продовженням його, як і воно саме

продовження живої крові що нервувала й недосипала

при будівництві... це саме сонце і ці самі відбитки пальців

на моїй пластинці араґоніту, що її треба тримати двома пальцями

аби вона не зламалась навпіл до того, як знайде твої руки.