Do not go gentle into that good night.

Rage, rage against the dying of the light.

Dylan Thomas

в цю тиху ніжну ніч, прошу, не йди

хай віхола тобі шляхи утне

хай вітер розіпне усі сади,

немов терпке провіщення біди

в цю дику сиву ніч згадай мене

хай перший сніг висріблює траву

хай зорі сходять і дають плоди 

почуй мій голос – це тебе я зву –

облиш свою скорботу світову –

і в цю безкрайню чорну ніч не йди

хай серце мліє, мріє про весну 

про вересневе сонце у листві

у цю безмовну ніч без слів і сну 

цю ніч, в якій я сам в собі тону –

не йди в цю ніч, допоки ми живі

хай світло б’ється крізь тонкий покров

хай серце не сповільнює ходи

хай в царстві зим не замерзає кров

хай дні вмирають й воскресають знов –

але в цю темну згубну ніч не йди

Місячний хлопчик – знову 

зникнеш, мов тать вночі.

Перша заграва ніжно

риси твої зітре.

Все, що мені лишиться, – 

подих твій на плечі.

Щастя – мінлива справа, 

Mon cher ami, pas vrai?

Місячний хлопчик – хто ти? 

Звідки цей розмах крил?

Янгол, химера, птах мій

Синій, міраж, мара?

Знову ловлю намарне 

зоряний срібний пил...

Він вислиза крізь пальці – 

гра ця, як світ, стара.

Місячний хлопчик... Зорі 

В’януть – твій образ теж.

Пам’ять – мінлива справа,

Серце – втрачає лік...

У збайдужілий ранок

Вкотре ти знов підеш –

Зайшлий, як ніч, холодний

місячний чоловік...

Коли надірветься остання зболіла струна твого співу,

Коли всі зірки, що луною твій сміх відбивали, потомлені, згаснуть,

Коли на долоню мені крижаною краплиною ноти твій крик упаде,

Знаю, – 

ти не замовкнеш. 

Ти будеш звучати, бриніти.

І кожна клітинка моя вібруватиме в ритмі твоєї мелодії,

І коли відкриватиму я свої захололі вуста, 

говоритимеш ти...

А коли прийде час мені і самому навік оніміти,

Коли мене приймуть в свої неласкаві обійми піщаник і глина, 

Твій плач, наче дощ, наповнить мовчання, яке я по собі лишу, 

І просочиться в землю, в самісіньке серце моє – і проросте – 

крізь мене – величним 

вірідіановим садом…

І в шелесті листя цього лунатиме вічно твій голос –

Сади ж бо – безсмертні. 

Бо голоси – не вмирають.

Ті, хто йдуть, повертатись, зазвичай, не дуже хочуть –

адже випитий чай, пригощати немає вже чим,

обговорені теми всі, пересиджені ночі,

та й повітря довкола вже стало якимось цупким. 

⠀

Ті, хто йдуть, не спиняються на порозі ніколи –

сигарети-бо спалено всі вже, а з ними – й мости...

І вустами, які від мовчання вже захололи,

хтось до болю чужий прошепоче тобі: «відпусти».

⠀

Тих, хто йдуть, завжди треба - таке життя – відпускати:

побажати добра, помолитись за добру їх путь,

дати їм у дорогу хліба, води та цукатів –

і нехай собі з Богом – але вже без тебе – ідуть.

⠀

Ті, хто йдуть, повертаються – я це напевне знаю.

Лише ті, кому це справді потрібно – банальна річ –

хто не може прожити, не випивши твого чаю,

і наповнить собою твою найбезмовнішу ніч.

О мій маскарад! О пінистий

І всепоглинаючий вир!

О чорне, червоне і біле!

Примарні вогні в дзеркалах!

О вечір дзвінкий і задушний –

Від всіх непромовлених фраз,

Від слів, що застигли в польоті,

Від всіх нерозтрачених ласк,

Від поглядів знишка, крізь маски,

Шампанського, сміху – і ран.

Як тихо – як невідворотно! – 

О, як прямо в ціль – до кісток! –

Як рвуться шовки, рвуться струни – 

І рветься цей зрадницький крик,

І меркне бравада оркестру,

І в грудях миршавіє вальс, 

Хапаючись ревно за перли,

Мережива, віяла, сни –

За руки, що навіть не знають,

Чого їм шукати – проклять,

Обіймів, ударів, цілунків,

Пророцтв, молитов, одкровень?

А може – так просто – дрімоти?

А може – так просто – душі,

Що б доторк примарний відчула? – 

Як марно, як смішно це все…

О мій Арлекіне! Веселий

І злий нелюбові слуга!

О, смійся ж усе голосніше

Над жалібним фарсом моїм!

Танцюй, о моя Коломбіно, –

Під вальсу сомнамбульний плин

На пилом припалих уламках

Музичної скриньки, що нам

Так грала – здавалось – на щастя…

В комедії пристрастей наших

П’єро та П’єретта безмовно

Спустили завісу. Фінал.

І перли – мов грім – по паркету,

І падає маска, мов жаль, –

За чорним, червоним і білим,

За золотом, сріблом, вогнем,

За сміхом, за вальсом і шовком

Завжди – і навіки-віків – 

Єдине обличчя, до болю

Знайоме – й чуже. Мій двійник,

Близнюк із глибин задзеркалля –

І ось вона, правда. Ридма.

Ось кляте життя. Неприкрито.

Безхитрісно. Ось він, мій біль.

І наше кохання дель арте,

І я – безнадійний паяц.

і темні безодні його очей

і ніжні ноктюрни його ночей 

у всесвіті привидів і речей 

розтануть, мов подих, мов крик

і сизі чорнила його листів 

і срібні світанки його мостів

усе, чим ти марив, чого хотів – 

усе, що він дав тобі, й зник 

і тихі молитви твоїх безсонь

і змучений дотик чужих долонь – 

усе промине, все зітре вогонь,

залишиться тільки зола 

і втомлена пам’ять твоїх надій

і зламане щастя в руці твоїй –

усе забере сивий час-крадій,

усе, що душа берегла...